Коли краса стає опорою: нотатки на тлі війни

Того раннього лютневого ранку, на другий день війни, коли ми в паніці виїжджали з Києва, останнє, про що я думала, — це про те, як я виглядаю. За годину я зібрала валізу, куди поклала тільки найнеобхідніше. Документи, трохи одягу, взуття, їжу і те, що може стати в нагоді під час евакуації (хоч хто знав, що саме це мало б бути?). А ще — пачку старих фотографій. Як же без них? Я їхала з відчуттям, що, можливо, не повернуся. Або що повертатися буде вже нікуди. Тож усе, що дороге серцю й можна забрати з собою, мало бути поруч.

У перші дні війни в голові час від часу з’являлося дивне запитання: чи будемо ми тепер взагалі думати про те, щоби гарно виглядати? Про стиль? Адже ми в одну мить опинилися на самому дні піраміди Маслоу — на рівні виживання. Яка вже тут естетика?

Та дуже швидко виявилося, що потреба в красі, порядку, затишку не зникає. Щойно стало хоч трохи безпечніше, мені захотілося повернути у життя хоча б якусь естетику. Мені знову стало важливо, як я вдягнена, як виглядаю, з якої чашки п’ю чай. Хотілося не просто жити “на автоматі”, а додати тепла, смаку, хоч трішки нормальності.

Так я усвідомила, що естетика в нашому житті дає додатковий ресурс — можливість жити, а не виживати. Тихе нагадування: я тут, я відчуваю і можу обирати.

Естетика — це щось дуже просте й водночас важливе. Вона проявляється в повсякденних деталях: в ароматі ранкової кави, у букеті рожевих півоній, у гарній скатертині. Саме з таких дрібниць складається відчуття дому, навіть якщо цей дім лише тимчасовий.

Саме тоді я зрозуміла, що потреба в красі не зникає. Вона завмирає, коли нам страшно, але потім обов’язково оживає. Бо саме через неї ми знову починаємо жити, а не просто існувати.